Wie ist die so genannte “literarische mazedonische Sprache” entstanden?

Die mazedonische Sprache als Lösung für den russischen geostrategischen Knoten auf dem Balkan.

Die Entstehung der so genannten mazedonischen Sprache im Jahr 1944 hat nichts mit Wissenschaft zu tun, sondern war ein bestimmter politischer Akt, der darauf abzielte, die bulgarische Sprache in zwei Teile zu teilen. Die Erfindung der mazedonischen Sprache ist eine Form der Serbisierung der bulgarischen Sprache im geografischen Gebiet Mazedoniens, die seit Ende des letzten Jahrhunderts bis heute andauert. Im Jahr 1887 begann Serbien das bulgarische Nationalbewusstsein durch das serbische Nationalbewusstsein zu ersetzen, indem vorübergehend eine mazedonische Identität geschaffen wurde. In einem gesonderten Programm wurde die Verwendung des mazedonischen Dialekts ohne den bulgarischen Artikel und mit zunehmender Vermischung mit der serbischen Sprache als gesonderter Punkt erwähnt.

Im 20. Jahrhundert wurde eine sprachliche Trennung (Glototomie) aus politischen, nicht aus sprachlichen Gründen vorgenommen. Diejenigen, die diese Aufteilung nicht akzeptierten, wurden als Nationalisten betrachtet und entsprechend behandelt. Auf dem Gebiet der Politik ging es darum, durch die sprachliche Trennung neue politische Grenzen zu ziehen, um das Gefühl der früheren gemeinsamen Zugehörigkeit zu einer einzigen Einheit zu beseitigen. Die Strategien zur Schaffung solcher neuen Sprachen (z. B. Mazedonisch) wurden in den kommunistischen Gebieten nach denselben in Folgendem erklärten Grundsätzen entwickelt:

Ein Wissenschaftler (oder ein Gelehrtenkollektiv) veröffentlicht Rechtschreibung, Grammatik, Wörterbücher, zweisprachige Wörterbücher (aber niemals von der alten Sprache in die neue Sprache). Schon bald werden eine historische Grammatik, eine Geschichte der Sprache und eine Geschichte der neuen Nation gedruckt. Die Akademie der Wissenschaften, das Nationaltheater und ein nationales Folkloreensemble werden gegründet. Gleichzeitig entsteht eine Nationalliteratur und der erste Künstler des einen oder anderen Genres wird sofort zu einem großen Dramatiker, Romancier oder Lyriker der neuen Sprache erklärt. All dies erfordert wiederum eine Literaturgeschichtsschreibung. Als politische Begleitmusik erklingt der für kommunistische Länder typische Satz, die neue mazedonische Sprache sei “ein hochentwickelter Schritt im Dienste der gesamten Kultur”. Und die Richtung der Entwicklung wird durch die unausgesprochene Aussage “je schlechter die alte Sprache behandelt wird, desto besser für die neue” bestimmt. Die künstliche Distanz zur alten Sprache vertieft sich immer mehr.

All dies galt buchstäblich für die (literarische) mazedonische Sprache. Es wurde 1944 im Kloster von Prohor Pcinski initiiert. Bis 1944 war “mazedonisch” ein Adjektiv, das sich auf die Region Mazedonien bezog. Da nach 1944 nicht klar war, ob sich die Verwendung des Wortes “mazedonisch” auf die Sprache oder das Gebiet bezieht, entstand eine begriffliche Verwirrung oder diese wurde ganz bewusst herbeigeführt, was sich als förderlich für die Etablierung der Mythen der mazedonischen Nation erwies. Es wurde der Eindruck erweckt, dass diese Sprache fast seit Urzeiten die Sprache des “Landes” Mazedonien ist. Alexander der Große war Mazedonier, Kyrill und Methodius waren Mazedonier. All das hatte jedoch nichts mit der mazedonischen Literatursprache von Herrn Blaze Koneski zu tun. Da durch die neue mazedonische Sprache das ehemalige Bulgarisch offiziell aufhörte zu existieren, d.h. zu einer Fremdsprache wurde, verschwand auch das Glossonym und das Ethnonym Bulgarisch. Die Belgrader Mentoren und ihre Helfer aus Skopje setzten den Makedonismus als ideologische Strömung des Serbentums in Wissenschaft und Linguistik durch.

Фальсифікації, вчинені югославськими філологами з метою приховування або спотворення правди

За кілька днів у 1944 році в Скоп’є, в конкретному місці, в конкретну дату і декретом була створена “літературна македонська мова”. Болгарський край, який дав світові Кирила і Мефодія, Климента і Наума, творців староболгарської та слов’янської писемності і засновників третьої міжнародної літературної мови в середньовічній Еропі, раптом після одинадцяти століть культурного розквіту опинився в положенні регіону без історії, для якого необхідна була розробка літературної мови і алфавіту. В епоху Відродження майже всі письменники з македонського регіону відкрито демонстрували свою болгарську мовну ідентичність. Свою повість Паїсій назвав “Історія слов’яноболгарська”. У ній він чітко пов’язав поняття рід – нація – вітчизна – доктрина – звичай з мовою і розробив цілу національну програму. Про це говорять і книги Неофіта Рильського “Болгарська граматика” (Крагуєвац, 1835), “Велика болгарська читанка” (1868), “Збірник болгарських народних думок” (1891 – 1894).

Вся історія болгарської мови – стара і нова – була конфіскована, спотворена і замінена новою македонською мовою. Показовою в цьому відношенні є праця Блаже Конески “Историја на македонскиот язик” (Скопье и Белград, 1965), в якій аналізується той самий мовний матеріал і мовні пам’ятки, що вже були проаналізовані К. Мірчевим в його “Історичній граматиці болгарської мови” (Софія, 1958), і в якій повторюються – часто дослівно, але, зрозуміло, під іншою назвою – всі основні положення великого болгарського вченого.

Архівні документи також не були опубліковані в автентичному вигляді. Листи видатного революціонера Г. Делчева були опубліковані Л. Лапе (“Листи Гоце Делчева”, Скоп’є, 1953) не тією мовою, якою вони були написані (болгарською літературною мовою). Цим порушується принцип в архівній науці про збереження автентичності матеріалу. Молоде покоління в Македонії та за її межами, яке хотіло знати правду, не могло самостійно дістатися до першоджерел. Наука в Скоп’є їх боялася і підміняла фальсифікаціями.

Для створення македонської мови була спотворена болгарська діалектологія

Філологи в Белграді та Скоп’є мали підтвердити ідею незалежності македонських діалектів від болгарських. Необхідно було вигадати македонську “ідентичність” і демаркувати “македонський мовний ареал”, відмінний від болгарського. Це було практично неможливо, оскільки світова наука вже давно вказала на болгарський характер діалектів у Македонії. Саме по собі перейменування болгарських діалектів у Македонії на “македонські діалекти” не може змінити характер мови. Як суспільне явище воно повільно еволюціонувало протягом століть (у даному випадку понад 13 століть), зберігаючи при цьому свою сутність і самобутність. Після створення СР Македонії болгарські мови цього регіону не набули іншої фонетичної, морфологічної чи синтаксичної структури. Забруднення мови іншомовними запозиченнями (переважно сербізмами) відбувається головним чином у сфері лексики і особливо в писемній формі.

Найгрубішою фальсифікацією є спроба представити писемну регіональну форму в Македонії як “македонську мову”. Скопський стандарт має регіональний характер, оскільки є офіційним стандартом лише для одного регіону географічної території Македонії, тобто лише для Вардарського розділу. На відміну від природних і нормальних мов цивілізованого світу, ця норма була штучно створена політичним замовленням. Дві інші частини, Пірин і Біломор, не мають до неї ніякого відношення. Якщо до 1913 року болгарська писемна мова була шкільною, літературною та друкованою мовою трьох субрегіонів протягом майже століття (незважаючи на рабство), то скопська норма не стабілізувалася донині, навіть у вардарській частині, про що свідчить триваючий мовний хаос. Він був нашвидкуруч – за кілька днів – складений десятком не надто освічених вчителів та громадських діячів і є чужим для македонських болгар Пірину та Біломор’я.

Кому було потрібно мовне відокремлення і створення македонської мови?

Оскільки в усіх випадках (у комуністичному регіоні) мовної сегрегації стратегія реалізації була однаковою або схожою, виникає питання, чи не впливає це також на функціонування цього механізму. “Розколювалися” не лише мови, а й історія та народи. Оскільки в жодному з цих випадків не йшлося про волевиявлення народу, незрозуміло, який сенс головні дійові особи вбачали для себе, своєї держави та своєї політики. Протиріччя та непослідовність у політиці КДБ та болгарського уряду в цьому плані зберігаються. Вони дотримувалися нав’язаної у 1930-х роках югославською компартією, радянським керівництвом та Комінтерном точки зору про існування “македонської нації” та необхідність створення “македонської мови”. Вони не мали чітких, єдиних позицій з основних питань, які порушувалися цим поглядом. Повне вирішення македонського питання вбачається у віддаленій перспективі і пов’язується з підтримкою Радянського Союзу та “перемогою соціалізму” на Балканському півострові. У складі Радянського Союзу Україна і Білорусь мали бути русифіковані, а тюркомовні народи – розділені на якомога менші частини. В Югославії ж мовна і культурна асиміляція здійснювалася в сербському напрямку. Характерно, що така спроба аналогічного мовного розмежування не робилася щодо югославських албанців і турків – їх просто позбавляли всіх можливих прав, вважали не народом взагалі, а “меншиною” в найгіршому розумінні цього слова, навіть якщо вони домінували в певних районах.

Заради історичної правди слід зазначити, що цей асиміляційний досвід розпочався не в соціалістичній Югославії, тобто після 1944 року, а вже в СРСР і Королівстві Югославія. Однак їх практична реалізація відбулася лише завдяки успішним соціалістичним засобам після 1944 року. У 1949 році югославський лідер Йосип Броз Тіто прямо заявив, що існування “македонського народу можливе лише у складі Югославії і ні в якому іншому поєднанні”. Разом з тим, болгарська преса повідомляла про незліченні факти насильства над “македонським населенням” у Вардарській Македонії з боку режиму Тіто і Лазаря Колішевського, про “гестапівський терор” проти проболгарськи налаштованих громадян, про запровадження штучної літературної “македонської мови”, про розпалювання ворожнечі проти болгарського народу, про зусилля, спрямовані на погіршення відносин між Македонією і Болгарією.

Народ Македонії повинен замислитися над своєю ідентичністю, яка з 1944 року ґрунтується на дифузному відчутті югославської належності. Будь-яка критика нової македонської мови сприймається як удар по югославській державі. Таким чином, питання стає питанням примирення з минулим, оскільки історична брехня та фальсифікації виявляють свій вплив на молоде покоління, яке сьогодні розплачується за це національним нігілізмом. Але тодішнє покоління не могло ідентифікувати себе з Сербією. Початок нової ідентичності не можна заперечувати. Прикладом цього є повне відокремлення Македонської православної церкви від Сербської у 1967 році (що, втім, так і не було визнано Сербською церквою).

Македонська мова – Документи для розвитку

У цих матеріалах можна знайти самовизнання членів Комісії з македонського правопису. Вони зроблені не якимось народом, а самими укладачами македонської мови. Вони свідчать про те, що після Другої світової війни македонської нації не існувало, і що вона ще не була створена. Так само, як і те, що македонська нація була справою рук маршала Тіто, комуністичної партії та політичної кон’юнктури, яка в основному спрямовувалася Сербією. А також, що люди боялися “інших місць” і Федерації, щоб не зробити політичних помилок; що з введенням сербського алфавіту і скасуванням букв, необхідних для письма, були порушені багатовікові традиції, що “мова” без будь-якої літератури була вигадана в поспіху, що правила встановлювалися довільно, а вчителі не мали достатніх знань.

Але завдяки Комуністичній партії, яка першою підняла прапор у цій гігантській боротьбі за боротьбу проти загарбників і за свободу всіх поневолених народів, а також за свободу македонського народу, завдяки військам нашого далекоглядного, дорогого маршала Тіто і, перш за все, завдяки нашій молодій македонській армії, ми маємо сьогодні нашу країну. … Звичайно, для того, щоб бути культурною, нація потребує культурного розвитку, а це не може відбуватися без писемності, без алфавіту…. Тому сьогодні ми повинні закласти основи нашого вміння писати і читати, запровадивши македонський алфавіт і мову (писемність). Для того, щоб виконати це завдання, ми повинні керуватися інтересами нашого македонського народу і, звичайно, включати інтереси всієї спільноти, в якій ми перебуваємо, інтереси федеративної і демократичної Югославії. Я хотів би закликати вас кричати з цієї площі: Хай живе лідер демократичної і федеративної Югославії маршал Тіто…! Хай живе Комуністична партія, яка зробила можливим нашу сьогоднішню зустріч….

(Епамінонда Попандонова, Стенографічні нотатки, с. 1-2)

До цих літературних матеріалів додаються політичні обставини, які також прояснюють питання македонської мови.

(Р. Зографов, с. 7)

У нас немає часу чекати, поки ця мова буде зроблена. Перед нами стоїть питання, чи є у нас літературна мова, і ми не встигаємо і не можемо чекати, поки цю мову зроблять поети, письменники і журналісти.

(Георге Кіселінов, с. 3)

Наші вчителі будуть супроводжувати п’ятий-шостий клас. З непідготовленими вчителями навчання буде дуже складним.

(Krume Tosheski, S. 34)

Це про педагогіку і про учнів. Але йдеться також і про дорослих. Ці люди ніколи не навчаться цим правилам.

(Risto Prodanov, S. 50)

Македонська мова є матір’ю всіх слов’янських мов, а точніше, всіх літературних слов’янських мов.

(Гьорге Кісселінов, с. 4-6).

Через 37 років частина членів Комісії зі створення “літературної македонської мови” дійшла висновку, що діяльність Комісії була не науковою, а сфальсифікованою, антиболгарською і політичною, і що “нову мову” створити неможливо:

Композитори, які пропонують власне хворе уявлення про історію, знаходяться поза всіма науковими категоріями. Фальсифікатори історії у так званій “Історії македонського народу” є саме такими укладачами.

(Венко Марковський, “Кров не перетворюється на воду”, 1981 р., с. 191)

Блаже Конеський штучно створює серйозний вигляд переконаної людини, яка виконує функцію науковця. Те, як він обґрунтовує право на нові явища в мові, підтверджує наші сумніви в тому, що сам Блажек Конеський не вважає, що те, чим він займається, є справжньою наукою… Людина з такими амбіціями, що вже зараз визначає вигляд нової мови. Така людина не дозволяє науковцям звинувачувати себе в тому, що вона не знає, про що повідомляє.

(В. Марковський, там само, с. 209).

Schlussworte

Die Mazedonisierung der bulgarischen Bevölkerung in Mazedonien hatte ihren Höhepunkt während der Zeit Jugoslawiens. Tito, unterstützt von Russland, versucht, alles Bulgarische zu zerschlagen, lässt nichts unversucht und selbst die bulgarischen Priester werden getötet oder im besten Fall aus Mazedonien vertrieben. Die Bürger Jugoslawiens, die es wagen, sich als Bulgaren zu bezeichnen, werden von der Polizei misshandelt, sie erhalten weder Arbeit noch Sozialleistungen. Nach dem Sturz des Regimes wurde deutlich, dass eines der Instrumente zur Mazedonisierung die Konzentrationslager waren, die während der kommunistischen Ära geheim gehalten wurden. Einige der Konzentrationslager in Jugoslawien, die für das Nation Engineering genutzt wurden, sind als Gerovo und Goli Otok bekannt.

Viele Jahre nach dem Zerfall Jugoslawiens ist die Arbeit der Serben und Russen im Zusammenhang mit diesem “Nation Engineering” immer noch nicht bekannt. Niemand spricht über die Konzentrationslager oder die Geheimpolizei UDBA, die für Massenmorde, Entführungen, Folter, Vergewaltigungen und systematischen Terror verantwortlich war. Gelehrte glauben immer noch an die rein unabhängige und natürliche Entstehung der mazedonische Sprache, auch wenn es keine Bücher gibt, die vor 1945 in dieser Form geschrieben wurden. Selbst wenn Menschen aus Mazedonien die bulgarische Sprache verstehen und umgekehrt, sind Regierungsgelehrte und Politiker immer noch auf Autopilot und versuchen zu erklären, dass die mazedonische Sprache wenig mit der bulgarischen Sprache gemeinsam hat und die Menschen völlig verschieden sind.

Gibt es eine Zukunft für die mazedonische Sprache als einzigartige Sprache, die der Ursprung aller slawischen Sprachen ist, oder für die mazedonische Sprache als ein Dialekt der bulgarischen Sprache?

Джерела

• Склад так званої македонської літературної мови – Ів. Кочев, Ів. Александров.
• Розпад Югославії та майбутнє македонської літературної мови (пізній випадок глотомії?) – проф. Отто Кронштайнер (Австрія).
• Міжнародні відносини та зовнішня політика Болгарії 1944-1989 рр. – Любомир Огнянов.
• Македонізм і македонський опір йому – Коста Царнушанов, Софія, 1992.
• Титовці без маски – Діно Кьосев, Софія, 1952.
• Сповідь з “Раю” Тіто – Благо Божинова, Софія, 1992.